«Сопілка памʼяті» (2025, папір, акварель, 40х50 см), Аліса Путня

Ця картина є візуальною розповіддю про зв’язок дитини з українською традицією через гру, уяву та мистецтво. У центрі композиції маленький хлопчик, який, приїхавши до бабусі на канікули, знаходить чарівну сопілку. 

З першим звуком, що лунає з неї, навколо оживає світ яворівських іграшок: яскрава пташка, кінь і дракон починають танцювати, немов пробуджені мелодією. Рослинні орнаменти в стилі яворівського розпису підносяться навколо, втілюючи природу, енергію та життєрадісність. Яворівський стиль — це не лише декоративна традиція, а й жива пам’ять поколінь, наповнена теплом, світлом і любов’ю.

На картині відсутній чорний колір, як і в самих традиційних розписах, що підкреслює відчуття безтурботності, дитячої щирості та внутрішньої гармонії. Я прагнула показати, як навіть сучасна дитина може інтуїтивно відчути глибину культурної спадщини.

Завдяки звуку сопілки людина має можливість зануритися у світ предків, відкриваючи для себе багатство національної символіки. Це не просто історія про минуле, а про його природне продовження в сьогоденні. 

обряду, що закарбований у пам’яті поколінь.

«Тепло рідної хати» (2025, папір, акварель, 40х50 см), Аліса Путня

Це історія про повернення воїна до рідного дому на Гуцульщині. Хоча його відпустка триває лише кілька днів, у серці він несе велику любов. 

Він все ще на службі, у військовій формі, з відлунням фронтових тривог у душі, але вдома його чекає зовсім інший світ. Тут на нього чекає родина, тиха радість зустрічі та тепло, що проникає до самого серця. Його любляча дружина, яка вже давно рахує дні до його повернення, приготувала борщ — справжній гуцульський, густий, з сметаною. Вона прагне зігріти чоловіка не лише словами, а й турботою та його улюбленою стравою.

На столі: сало, часник, зелена цибулька, хліб — усе, що він любить. І хоча він мовчить, поклавши куртку на спинку стільця, його погляд дякує за це просте щастя. Це не просто обід — це момент повернення до звичайного життя, до самого себе. 

Ця картина говорить про надію, про дотик рідного, і ту глибоку тишу, в якій звучить найважливіше: "Я вдома".

«Смаколики» (2012, ДВП,мозаїка з не фарбованої яєчної шкаралупи, 30х40), Косик 

Мозаїка з нефарбованої яєчної шкаралупи — це моє бачення мистецтва крізь призму символізму життя: його крихкості, циклічності та безумовного зв’язку з предками і землею, на якій я виросла.

Картина, на якій зображено традиційну їжу, — це символ єдності, родинного тепла та української гостинності.

«Горіхи» (2019, ДВП,мозаїка з не фарбованої яєчної шкаралупи, 40х40), Косик Анастасія

Мозаїка з нефарбованої яєчної шкаралупи — це моє бачення мистецтва крізь призму символізму життя: його крихкості, циклічності та безумовного зв’язку з предками і землею, на якій я виросла.

Візуалізація техніки через матеріал.

Міцна шкаралупа горіха має багату палітру відтінків, здатну передати об’єм і фактуру. Серцевина наповнена символізмом мудрості, духовності та вдячності за родючість. Це своєрідний місток між поколіннями — уособлення життя.

Мозаїчні роботи для мене — не лише візуалізація прожитого, а й форма діалогу з душею роду через матеріал, форму й зміст. Вони оживляють пам’ять, домашнє вогнище й рідну землю.

«Гуцульський килим» (2025, полотно, акрил, 40х40 см), Ганна Загорська

Це полотно відображає традицію ткацтва гуцульських ліжників та килимів, символи яких набули обрядового значення і відігравали роль своєрідних, графічно зафіксованих молитов та замовлянь.

Метою створення цього полотна було дослідження природного оточення митців, як тла для творчості, натхнення і підґрунтя, що зумовило формування стилістики та символів народного мистецтва, притаманного цьому регіону. У роботі використані традиційні елементи — ромби, розетки, зиґзаґи та трикутники — й відповідні їм колірні рішення, що підкреслюють нерозривність зв’язку геометричних орнаментів і кольорової гами килимарства Гуцульщини із характерними геометричністю та кольорами ландшафту місцевості.

Панорама, яка віками оточувала народних митців, продовжується в їхніх творіннях у видозмінених, стилізованих формах, стаючи візуальним кодом традицій.

«Решетилівський килим» (2025, полотно, акрил, 40х40 см),  Ганна Загорська

Орнаменти решетилівського килимарства зливаються з рослинами лісостепової Полтавщини. Основою образу решетилівського килима є Дерево життя, яке тут проростає стилізованими квітами з-під реальних рослин, форми й барви яких слугують джерелом натхнення для місцевих майстрів. Тло — в техніці «деркання».

Кольорова гама здебільшого відповідає решетилівським килимам — переважно теплі, земляні відтінки з природним зеленим тлом. Рослинні мотиви стилізовані у квіткові форми з округлими, згладженими краями, світлими й темними контурами.

Зображення елементів Дерева життя постає як графічне переосмислення природних форм, де килим — ніби уквітчана земля — стає образом життя в його максимальному розквіті.

"Звучання тиші" (2025, полотно, акрил, 46х61 см), Ганна Чекоданова

На фоні сьогодення дуже хочеться миру, спокою та затишку. Ця картина саме про це.

Синій колір символізує спокій, гармонію та чистоту помислів.

Коричневі відтінки — це про стабільність, захист і теплоту рідної землі.

Білий — про внутрішнє світло, віру та надію.

Кожен елемент у петриківському розписі несе глибокий сенс і силу оберегу. 

Нехай ця картина нагадує нам про головне — про мир у серці й домі. 

Дякую, що бачите й відчуваєте разом зі мною.

У ритмі серця (2025, полотно, акрил, 46х61), Ганна Чекоданова

Маки в техніці петриківського розпису — це подих традиції, який звучить у серці кожного, хто відчуває зв’язок з рідною землею.

У центрі цієї картини — українські маки, що з давніх-давен є символом пам’яті, жіночої краси та незламності духу. Маки — особливі квіти в українській культурі: вони проростають на межі ніжності та сили, життя і втрат, глибоко вкорінені в народній пісні, вишивці, легендах.

Це — образ емоційної пам’яті, яку не забирає час. Картина розповідає без слів: ми ще тут, ми пам’ятаємо, ми продовжуємо.

Сонячне мереживо (2025, полотно, акрил, 46х61), Ганна Чкоданова

Ця картина, створена в техніці петриківського розпису — це не просто орнамент, це мова наших пращурів, якою вони говорили про красу, гармонію та зв’язок людини з природою. Теплі відтінки жовтого і зеленого кольорів символізують життєву силу, родючість землі та сонячне тепло — те, що з покоління в покоління живить українську душу. 

Композиція побудована так, щоб погляд мандрував нею, немов стежкою, що веде до серця дому. У мереживі ліній, квітів і завитків оживає українська традиція — жива, сучасна, але глибоко вкорінена в землю, що дарує натхнення.

Петриківка в сучасному виконанні це не просто декоративний твір — це візуальний міст між минулим і майбутнім, що нагадує: справжня краса не старіє, якщо її несуть серцем. Картина є втіленням ідеї мозаїки спадщини — де кожен мазок належить не тільки художниці, а всьому народові.

«На гостині у Мольфара. Борщ» (2025, полотно, акрил, 90х70 см), Nozdria Danylo / Ноздря Данило

Борщ - основна перша страва української кухні, що вариться з посічених буряків, моркви, цибулі, капусти. картоплі, квасолі та різних зелених і сухих приправ. При подачі в тарілку додається сметана.

Український борщ — легендарна національна страва украінців, символ української кулінарної культури і достатку. Великим шанувальником борщу був сам Тарас Шевченко.

Нещодавно ЮНЕСКО вніс культуру приготування українського борщу до Списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

На моїй картині - абстрактне бачення тарілки з борщем, приправленим сметаною.

"Смак часу та тепло глини" (2025 рік, полотно, акрил, 50*40 см), Дарина Стратюк.

На цій картині перед нами розгортається справжня кулінарна симфонія, сповнена ароматів та смаків української кухні. В центрі композиції — запашна плесканка, запіканка із золотистою скоринкою, яку часто готують до Великодня. Вона ніжно вкладається в опішнянську глиняну миску, прикрашену характерними візерунками Полтавщини. Поряд — шпундра, традиційна українська страва зі шматочків обсмаженого м'яса, які тушкуються у буряковій заквасці. Вона зваблює своїм насиченим кольором та димним ароматом копченого смальцю. Зелень, що прикрашає страви, додає свіжості й завершеності композиції.

Особливої уваги заслуговує посуд, у якому подані ці автентичні страви. Це опішнянська кераміка — справжній скарб народного ремесла. Селище Опішня на Полтавщині є центром художньої кераміки, де з 1929 року існує завод «Художня кераміка», що продовжує традиції гончарного мистецтва, коріння якого сягає XIX століття. Візерунки на кераміці — це мовчазні історії, що передають тепло рук майстрів та чарівність української землі.

У 2012 році опішнянську кераміку внесено до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України, і це недарма. Кожен глечик, миска чи тарілка, створені у цьому селищі, не просто посуд, а справжня мистецька цінність, що зберігає душу українського народу.

Ця картина — не лише про страви. Це історія про культурний спадок, що оживає у кожному мазку фарби, відлунює у кожному вигині глиняного посуду, нагадуючи про те, що справжня краса завжди у простоті та щирості.

"Ой де мій горщик, хочу зварити борщик"  (2025, колаж, тканина, прикраси, паєтки, серветка, шкіра, 36 х 36 см), Мокрицька Інна

9 вересня відмічається день українського борщу. У 2022 році борщ внесли до Списку нематеріальної культурної спадщини UNESCO, як українську страву. Це стало можливим завдяки тому, що були зібрані рецепти борщу з різних куточків України і доведено, що саме на нашій території народилася ця страва.

Борщ має давню історію, яка сягає середньовіччя. Спочатку його готували з маринованого листя та стебел буряка. У той час буряк тільки потрапив до регіону із Середземномор’я і швидко став популярним інгредієнтом української кухні. У 1877 році Павло Чубинський писав, що борщ — майже щоденна страва українців. Він складався з капусти, буряка, квасолі, картоплі, що варили на буряковому квасі або сирівці, затовкували салом із цибулею та ставили в горщику в піч, щоб борщ «упрів». У пісні дні замість сала клали пісну олію, підсмажували цибулю, іноді гриби та рибу. На Лівобережжі заправляли переважно затовченою заправкою, на Правобережжі засмаженою. На Поділлі, засмажену на салі цибулю, розтирали макогоном у макітрі. А в Таврії та на Причорномор’ї готували борщ із раками. 

Колаж «Ой де мій горщик, хочу зварити борщик» передає стародавню культуру приготування борщу із раками. У господарочки є спеціальнй горщик для приготування борщу. Один рак тікає від господині, а другий вже зварився і набув червоного кольору. Композиція створена на тлі великого помідора, який є невід’ємним градієнтом борщу. Краса українського колориту: квіти, фіраночка на кухні і охайна господиня, яка зварила дуже смачний борщ із раками та чекає на друзів, щоб пригостити їх своїм кулінарним шедевром.

"Слава Україні!" (полотно, олія, 55х90см, 2020р.), Ірина Резнікова

Ця робота -  ода українській щедрості, працьовитості й любові до життя. На ній зображено щедрі дари: соковиті гарбузи, айву, глечик із молоком, пляшку вина, гілки хмелю — усе, що символізує достаток і наповненість. Ці предмети є не лише елементами побуту, а й частиною глибокої української спадщини, де кулінарія, природа та мистецтво тісно переплетені. Українці здавна вміють вирощувати врожай, створювати з нього смачні страви й перетворювати звичайні речі на джерело краси та гармонії. Гарбуз — не лише улюблений інгредієнт у традиційній кухні, а й окраса подвір’я, символ родючості. Глечик, оздоблений орнаментом, говорить про народне ремесло та турботу про затишок. Винна пляшка та хміль — про святковість, душевність, вміння не лише працювати, а й радіти плодам своєї праці. Ця картина про світло, що живе в українській оселі — світло праці, сонця, любові до землі й один до одного.

Як автор, я хотіла передати відчуття теплоти, добробуту й вдячності, які ми з покоління в покоління вкладаємо у наш побут і страви.

Як козаки в шинку пирували (2025, полотно, олія, 50х70см), Катерина Журман (15 років)

У своїй роботі я зосередилась на автентичній атмосфері гостинності, де простота й щирість є головними складовими українського побуту. Моя картина передає дух справжнього застілля: без прикрас і вигадок, з кожним жестом, поглядом та деталлю, що розповідають історії про простих людей з непереможною душею.

Завдяки традиційним стравам, керамічному посуду, вишитим сорочкам і елементам народного гумору я прагнула втілити кулінарну й культурну спадщину всіх етнічних земель української нації, зберігаючи мудрість і тепло поколінь. Шинок постає тут не лише як місце для частування, а й як символ зустрічі, де кожна страва й кожна балачка стають частиною великої народної історії. Ця картина зображує не просто трапезу, а втілює саму атмосферу застілля. Он чолов'яга вже спився, інші — серенади виють, ржуть, як коняки; то туди, то сюди літають гуморески; тут сметана з вареників стікає, горілка з чарок виливається.. Все це лише додає невимушеності й колориту зображеному сюжету.

Наповнена гумором і народною енергією, робота передає дух братерства, розкутості й радості життя. Світлі й теплі кольори створюють відчуття свята, а гротескні вирази облич надають легкої сатири. 

Я вклала у картину не лише смак традиційних страв, але й глибокий зв'язок між культурою і людьми, що зберігають її в поколіннях. Ця робота — моя подяка тим, хто збагачував нашу спадщину, і нагадування про силу спільного столу як культурної єдності.

 Це — мій погляд на мистецтво, яке народжується зі смаку, пам'яті та душевного тепла.

«Кольори літа. Вечір.» (2024, 50х60 см., полотно на картоні, акрил), Катерина Передерій

Цю серію я назвала «Кольори літа». Роботи виконані з використанням елементів Петриківського розпису. Цей розпис передає уявлення українців про гармонію, природу, захист і душевну рівновагу. 

Рослинний орнамент — це серце Петриківського розпису. Він уособлює не лише красу природи, а й життєву філософію українського народу: зв’язок із землею, рідною домівкою, циклом життя та щедрістю світу. Рослинні мотиви мають символічне значення, це- краса, молодість, розквіт життя, безперервність роду, рух часу, розвиток. Ці орнаменти ніби виплітають життя, в якому немає меж між реальним і уявним, між природою і людиною. Орнамент складається з вигаданих квітів, травинок, ягід, колосків, гілочок. Розташування всіх елементів підпорядковане ритму й симетрії, що створює відчуття гармонії й руху. Окрім того, на всіх цих роботах є елемент, який називається «бігунець». Це безперервний декоративний елемент, що тягнеться по краю композиції або заповнює проміжки, немов вишиваний край на рушнику. Він складається з поєднання ритмічно повторюваних квітів, листочків та завитків. Назва походить від слова «бігти». І справді, бігунець створює відчуття руху, він "тече" по краю картини, з'єднуючи елементи в єдину гармонійну цілість. У візуальному сенсі це рамка-оберіг, що підкреслює основну композицію та водночас її захищає.

На глибокому чорному тлі розцвітає барвиста композиція з червоних, блакитних і білих квітів, об’єднаних у плавний візерунок, що нагадує танець природи.Червоні квіти — як полум’яні серця — символізують життєву силу, любов і енергію. Блакитні дзвоники та ромашки додають композиції легкості, спокою і чистоти, створюючи гармонійний баланс між емоційною глибиною і світлою надією. Відчувається мʼяка ностальгія, спокій, вечірня втома, тому назвала роботу «Вечір».

«Кольори літа. Синій.» (2024, 50х60 см., полотно на картоні, акрил), Катерина Передерій

Центральну частину займає гармонійне плетиво фантазійних квітів, виконаних у прохолодній гамі: блакитних, синіх та бірюзових відтінках. Вони ніби випромінюють спокій, гармонію та легкість. Форма квітів стилізована, але вони нагадують дзвоники, незабудки, волошки, ромашки,  водночас умовні й ідеалізовані. Серед квітів в’ються світлі паростки, листочки та ягідки, що додають композиції природного ритму й балансу. Роботу обрамляє декоративна рамка, «бігунець»,  у вигляді вінка з квітів та листя. Вона викликає відчуття завершеності, ніби ми заглядаємо у чарівне вікно природи або народної казки. Присутність золотисто-жовтих елементів у рамці створює теплий контраст із глибоким синім фоном. Композиція сприймається як оберіг, де кожна квітка — це м’який голос природи, що шепоче про спокій, красу та внутрішню силу. Синя палітра дарує відчуття глибини й тиші, а жовті акценти — надії, світла і тепла.

Цю серію я назвала «Кольори літа». Роботи виконані з використанням елементів Петриківського розпису. Цей розпис передає уявлення українців про гармонію, природу, захист і душевну рівновагу. 

Рослинний орнамент — це серце Петриківського розпису. Він уособлює не лише красу природи, а й життєву філософію українського народу: зв’язок із землею, рідною домівкою, циклом життя та щедрістю світу. Рослинні мотиви мають символічне значення, це- краса, молодість, розквіт життя, безперервність роду, рух часу, розвиток. Ці орнаменти ніби виплітають життя, в якому немає меж між реальним і уявним, між природою і людиною. Орнамент складається з вигаданих квітів, травинок, ягід, колосків, гілочок. Розташування всіх елементів підпорядковане ритму й симетрії, що створює відчуття гармонії й руху. Окрім того, на всіх цих роботах є елемент, який називається «бігунець». Це безперервний декоративний елемент, що тягнеться по краю композиції або заповнює проміжки, немов вишиваний край на рушнику. Він складається з поєднання ритмічно повторюваних квітів, листочків та завитків. Назва походить від слова «бігти». І справді, бігунець створює відчуття руху, він "тече" по краю картини, з'єднуючи елементи в єдину гармонійну цілість. У візуальному сенсі це рамка-оберіг, що підкреслює основну композицію та водночас її захищає.

«Кольори літа. Червоний.» (2024, 50х60 см., полотно на картоні, акрил), Катерина Передерій

Декоративна композиція має теплу, життєстверджуючу кольорову гаму. На теракотовому тлі букет з вигаданих квітів у теплих тонах — від насиченого рожевого до мідного, зі свіжими зеленими листочками та акцентами ніжно-блакитних, схожих на ромашки квітів. Композиція динамічна, повна руху та ритму, створює враження вічного цвітіння. Обрамлення, «бігунець», повторює мотиви центральної частини та підкреслює цілісність і декоративну завершеність. Саме вигадані квіти дозволяють кожному художнику знайти свій власний голос у традиції. Вони — мова душі, зашифрована у формах і мазках. Цей твір для мене - це  відчуття спадщини у фарбах, втілення любові до землі, традиції та краси української душі.

Цю серію я назвала «Кольори літа». Роботи виконані з використанням елементів Петриківського розпису. Цей розпис передає уявлення українців про гармонію, природу, захист і душевну рівновагу. 

Рослинний орнамент — це серце Петриківського розпису. Він уособлює не лише красу природи, а й життєву філософію українського народу: зв’язок із землею, рідною домівкою, циклом життя та щедрістю світу. Рослинні мотиви мають символічне значення, це- краса, молодість, розквіт життя, безперервність роду, рух часу, розвиток. Ці орнаменти ніби виплітають життя, в якому немає меж між реальним і уявним, між природою і людиною. Орнамент складається з вигаданих квітів, травинок, ягід, колосків, гілочок. Розташування всіх елементів підпорядковане ритму й симетрії, що створює відчуття гармонії й руху. Окрім того, на всіх цих роботах є елемент, який називається «бігунець». Це безперервний декоративний елемент, що тягнеться по краю композиції або заповнює проміжки, немов вишиваний край на рушнику. Він складається з поєднання ритмічно повторюваних квітів, листочків та завитків. Назва походить від слова «бігти». І справді, бігунець створює відчуття руху, він "тече" по краю картини, з'єднуючи елементи в єдину гармонійну цілість. У візуальному сенсі це рамка-оберіг, що підкреслює основну композицію та водночас її захищає.

Колаж "Чарівні квіти Білокур" (2025, крафтовий папір, вирізки із книг і журналів, акрилові фарби, 30х40 см), Ксенія Туренко

Квіти завжди роблять людей кращими, щасливішими та кориснішими; вони сонце, їжа і ліки для душі" (Лютер Бербанк). На створення цієї роботи надихнулася творчістю Катерини Білокур. Талановитої художниці з нелегкою долею  і неймовірним талантом.

'Світло, що тримає світ' Колаж з паперу  (2025, фотодрук, дизайнерский картон, льон, муліне, акрилова фарба 50х70), Майя Коба

В своєму колажі я обрала смальту ремесла. Витинанка — це традиційне українське декоративне мистецтво вирізання з паперу.

Мій колаж та моя витинанка — образ Берегині, що розростається в Дерево Життя. Вона — не просто жінка, вона — код роду, візерунок пам’яті, світло поколінь, що не згасає. Її гілки сплітаються з облич предків, як нитки долі, вшиті в сучасність.

Через оберіг, колаж і символіку тут говорить саме серце жіночої душі — те, що тихо, але непохитно тримає цей світ у любові, світлі та житті.

«Лідія»  (2024 рік, полотно, змішана техніка, акрилова фарба та текстурна паста, 30х40 см) Наталія Коваль

Лідія - це сорт винограду, який мій дідусь привіз зі свого рідного села в Миколаївській області.  Посадив на дачі під Києвом, і розповідав кожного вересня , коли віноград був вже стиглим, яке вино з нього робили, які страви куштували, як родині вдалось пережити Голодомор. Тому для мене цей дуже гарний виноград досі має присмак спогадів.

«Скарб ремесла» (2025 рік, полотно, олія, 50х40), Наталія Ходаковська

Картина відображає тиху, зосереджену працю українського гончара — хранителя древнього ремесла і душі народу. У затишному подвір’ї біля білого хатнього муру, під сонцем і співом птахів, майстер у вишиванці створює глиняний посуд на гончарному крузі. Його руки, вправні та лагідні, формують не просто вироби — вони творять традицію, що передавалася поколіннями.

Навколо — квітучі мальви, висока соняшникова стеблина, простір зелені й неба, що підкреслюють єдність людини і природи. Глиняні горщики на столі та біля ніг майстра свідчать про плідну працю і невидимий зв’язок між минулим і майбутнім. 

Ця картина — нагадування: справжній скарб — у вмінні творити й берегти рідне.

«Ремесла України» (2025 рік, полотно, олія, 70х50), Наталія Ходаковська

Ця картина — мозаїка традицій.

У центрі полотна відкривається чарівний пейзаж — гори, вкрите смереками пасмо Карпат, у їх підніжжі спадає водоспад, що впадає в спокійне озеро. Над природою розкинувся веселковий оберіг — символ єдності, миру та Божої благодаті. Цей краєвид — серце України, що об’єднує всі її землі та людей.

Навколо центрального образу — сцени з життя українських майстрів, що з покоління в покоління передають традиції праці:

 • Гончар працює за кругом, створюючи глиняний глечик.

 • Ткачиха з дівчинкою веде нитку через верстат, передаючи ремесло нащадкам.

 • Коваль загартовує метал у полум’ї, викрешуючи іскри сили й витривалості.

 • Різьбяр обробляє деревину, навчаючи хлопчика тонкощів ремесла.

 • Бондар – спокійний юнак створює діжку.

 • Кошикарка плете лозу зосереджено і з любов’ю.

• Свічкар з хлопчиком занурюють  у віск свічку, творячи світло.

 • Писанкарка схилилася над яйцем, виводячи магічні орнаменти, хлопчик вчиться виписувати.

• Тинкар плете тин.

• Музикант грає на лютні — як символ натхнення, ритму життя і духовного звучання нації.

Усі персонажі в національному одязі, з теплими обличчями, занурені в свою справу. Картина — як вишивка з ниток ремесел, духовності та краси, яка формує українську ідентичність.

"Зриме Несказане" (2025,полотно акрил, техніка етнофлюїд 90х60 см), Неля Марчук

Це історія, яку не записали в книжках, але вона жила в очах, у руках, у піснях. Колись, понад сто років тому, жінки стояли перед об’єктивом фотографа у вишиванках, у хустках, у тиші. Їхні обличчя — стримані, але сильні. У кожній зморшці — слід пісні, молитви, важкої праці й любові.

Ця серія — спроба почути їх, дати голос тим, хто мовчав. Художниця вдивляється в старі світлини, як у вікно в інший світ, і витягує звідти не лише образ, а й душу. Кожна картина — це перевесло між минулим і теперішнім, між тінню і кольором, між тим, що було — і тим, що досі живе в нас.

 "Писанкарка" (2025, полотно, акрил, техніка етнофлюїд 40х40 см) Неля Марчук

Світлина писанкарки за роботою з міста Косова,Івано Франківського області,1920 роки. Фото з історико- етнографічного альбому Івана Гончара.

Писанкарство це давнє українське мистецтво,що сягає своїм корінням часів дохристиянської культури .розпис яєць символізує відродження життя,сонця та прихід весни. Писанка стала не лише символом Великодня,але і об'єктом національної гордості українців,а й слугувала оберегом,що мав захищати дім та родину від злих духів.

Жінка на картині дуже сосереджена та серйозна,вона розмальовує яйце,а перед нею тарілка вже з готовими писанками. Вона старанно малює і фарби свого життя продукує в творчості.

 "Бабусина скриня" (2025, полотно, акрил, 45х65), Славінська Оксана

Молода дівчина в українському вбранні приміряє старовинну бабусину фату зі скрині ручної роботи, яка є родинною реліквією. Можливо, цю скриню виготовив її дідусь, а фату бабуся пошила власноруч. Замріяний погляд дівчини відбивається у вікні, до якого вже заглядає вечір.

Панує особливо атмосфера зв'язку поколінь, адже наречена не лише милується прекрасним бабусиним скарбом, але й уявляє. як ця фата свого часу принесла щастя і родинне тепло її бабусі, мамі, і звісно, мріє про майбутнє щастя і для себе. Особливої уваги заслуговують кольори картини - вони немов приглушені, відносять глядача у приємні спогади. Мереживо фати, вишиті рушники на стінах, вишиванка героїні виписані світлими фарбами, але вони мають відтінок часу.

Це спеціальний ефект, за допомогою якого художниця немов переносить глядачів у минуле, посилюючи в такий спосіб зв'язок поколінь на полотні.

"Кров людська не водиця Борщ поминальний" (акрил, полотно, 60Х70 см, 2025), Голембовська Олена

Картина написана після подій 23.04.25, коли Київ вкотре був атакований рашею, в результаті чого загинули цивільні люди.

На полотні — звичайна біла тарілка з пісним борщем. Проте цей образ не є кулінарною сценою — це ритуальний знак, що апелює до колективної пам’яті та глибинної культурної практики.

У традиційній українській культурі пісний борщ подають на поминках — тихий акт вшанування пам’яті померлих, глибоко вкорінений у побуті та символіці. В контексті сучасної війни цей скромний жест перетворюється на плач без сліз, крик без голосу, щоденне нагадування про те, що смерть — серед нас, поруч, у кожній новині, кожному повідомленні, кожному імені, вписаному у нескінченні списки загиблих.

Ця картина - це картина-пауза. Вона не пропонує дії, не зображає героїзму, не показує облич. Вона зупиняє глядача перед символом втрати, що не потребує деталей.

Через свою візуальну стриманість і змістову глибину робота вступає у діалог із традицією меморіального мистецтва, переосмислюючи його через сучасний досвід війни та колективної травми. Це також висловлювання про емоційну витримку, смиренність і неможливість забуття.

Смерть тут не естетизується, не драматизується — вона вплетена у тканину повсякденності, де навіть проста страва набуває сакрального значення. Проте посеред борщу плаває зелений листок - знак того, що життя триває і буде тривати, попри втрати.

"Шато Чизай" (2025, полотно, акрил, 80х60), Helena Kalm

Вцілому виноробство на території України зародилося біля 3000 років тому, а на Закарпатті- близько 2000 років тому. Це пов’язано з тим, що край входив у контактну зону з давньоримськими провінціями Верхня Дакія та Паннонія. 

Прийнято вважати, що першими виноробами, які виготовляли винний напій, були кельти та даки. Найбільше винограду на Закарпатті було висаджено в середині 20 століття. А в 1995 році в урочищі Чизай, біля міста Берегове був заснований виноробний комплекс «Шато Чизай»- побудовано сучасне виробництво, зважаючи на місцеву історію виноробства. Для витримки вина там використовують бочки з французького та угорського дуба. 

На картині зображена пара, яка дегустує вино, спираючись на винні бочки на фоні вечірньої панорами виноградників Чизаю.

"Дитяча спадщина" (2025, полотно, акрил, 80х60), Helena Kalm

Українська іграшка, як і саме життя нашої нації, сягає глибокої давнини. Знайдені на території України іграшки – глиняні ляльки з рухомими кінцівками – датуються ІІІ–ІІ століттям до н. е. З часом їх почали прикрашати розписом, кольоровою глиною, і вони стали справжними витворами народного мистецтва. Дбайливі руки мам і бабусь завжди творили для своїх малюків забавки з того, що було в домі: з клаптика тканини, рослинки чи овоча. Ляльку робили з кукурудзяного качана, возика – з дерева, корівку – з маленького гарбузика. Вони були простими, але в них зберігалося все: сили землі та сонця, теплота рук рідних людей. Дитячі іграшки давніх слов'ян (дерев'яні коники, качечки) знайдено під час розкопок на Наддніпрянщині. Датовані вони приблизно X – початком XII ст. Розквіт кустарного іграшкового промислу припадає на середину XIX ст. Найбільше виготовляли забавок на Наддніпрянщині, Поділлі, Прикарпатті. Серед тогочасних іграшок популярними були механічні забавки з відповідними руховими елементами. Дерев'яна іграшка – давня за своїм походженням. У ній відображаються цінні традиції різьби і розпису по дереву. Переваги цього виду народної творчості пов'язані з розвитком дерев'яної іграшки як побічної допоміжної галузі столярної справи. Цікавим аспектом дерев’яної іграшки є розпис. Він, зрештою, робить прості столярні вироби творами мистецтва, надає їм художньо-образних якостей. З мішковини виготовляли ляльку-мотанку. Народ вірив, що в мотанці перебуває дух предків, і що вона може передавати досвід із покоління в покоління. Українці вважали, що цей символ приносить їм багатство та успіх. Секрети виготовлення ляльок передавалися в родині від матері до дочки. Коли дівчина виходила заміж, мати дарувала їй ляльку-мотанку як оберіг для нової домівки. Численністю та розмаїттям втілених образів в української народній іграшці виділяються фігурки тварин. Вони легко вміщаються у дитячих долонях. Глиняні фігурки тварин мають профільні зображення, які краще виявляють загальний обрис та дозволяють передати характерний рух тварин. Фігурка пташки переважно має обтічну лаконічну форму, яка передає порожнистий яйцеподібний тулуб, завершений з одного боку голівкою, з іншого – хвостом-свищиком. Свищики були улюбленими іграшками дітей, більшість їх мають найпростішу архаїчну форму.

На своїй картині я зобразила молоду матусю з дітками, а поряд з ними іграшки, яки виготовлені, як в давнину- з дерева, глини та тканини: коник, ляльки, візочок, свищики. Це їхня іграшкова «спадщина». Всі вдягнені у вишиваний одяг, на матусі велика квітчаста хустка, намисто. Все це- є виробами різних ремесел, а ремесла, також передаються в спадок. А, за великим рахунком, дитяча спадщина- це все, що на картині: чисте мирне небо та родюча земля.

"Глечики" (2025, полотно, акрил, 30х40 і 30х40), Helena Kalm

Гончарство - одне із найдавніших ремесел на українських землях, де кожен регіон виготовляв унікальний посуд за характерними технологіями та особливими орнаментами. 

Виготовлення керамічного посуду на території України було в розквіті ще з часів культури Трипілля. Це ремесло постійно розвивалося, оскільки було дуже затребуваним, і вже в 16 ст. на території України було понад 10 великих осередків гончарства.

Опішне, Бубнівка, Гавареччина, Косів тощо- ці назви відомі всім, хто цікавиться українською керамікою. Вони увібрали в себе багатовікову мудрість ремесла. Саме тут народжувались глечики, макітри, горщики, миски, де кожен із них мав свою історію та призначення. Здавна гончарі передавали свої знання з покоління в покоління, створюючи справжні шедеври. Донині одним із найбільших і найвідоміших в Україні є селище Опішне, що на Полтавщині. В опішнянській традиції розпису кераміки переважають рослинні мотиви - квіти, грона, колоски, гілки, теплі відтінки червоного та коричневого. 

Поняття «горщик» та «глечик» часто плутають. Горщик — посудина округлої випуклої форми для приготування страв, глечик — високий, для рідин.

Я зобразила глечик і горщик, яки традиційно вішали на тин, де їх було зручно сушити. В давнину вважалося, що на тину вони захищають господарство від різних бід та нечисті сили. На глечику видно старовинний солярний словʼянський символ Коловрат, що символізує нескінченність життя, рух сонця та єдність. Напрямок променів у Коловраті проти годинникової стрілки- слов’яни називали його протисолонь. Вважалося, що подібний амулет має тісний зв’язок зі світом духів. Його власники, як правило, мали незвичайні екстрасенсорні здібності, бачили минуле людей і могли прогнозувати їх майбутнє. Символ сприяв поліпшенню інтуїтивних здібностей людини. Стародавні слов’яни говорили, що амулет з променями, спрямованими проти годинникової стрілки, вважається жіночим. Кількість променів свідчить про певний тип впливу для свого власника. Символ з 6 променями вважався хорошим захистом від Бога громовержця Перуна.

А на горщику зображений традиційний рослинний полтавський орнамент.

"Толока, з часів Трипілля і до сьогоднішнього дня. Готування обіду." (50х40 см полотно, акрил, 2024 рік), Олена Князєва

На території нашої України було велике поселення Трипільців,6 тис.р.тому не деінде, а на території нинішньої Черкаської області в районі Умані.Особливістю трипільського суспільства була заможна соціальна рівність.Тепер в селі Легедзине,є заповідник «Трипільська культура»,з сучасною реконструкцією трипільських хат.

Щороку тут проходить всеукраїнська толока,де всі охочі можу долучитися до створення історичного комплексу і загартувати пам’ять предків.

Я до єдналась до пленеру з художниками Умані,де були написані мною,дві картини.

На картині панянки ладнують(таке слово від моєї бабусі з Хмельниччини)обід,борщ,а для борщу їм потрібно багато картоплі.Вони її чистять,миють і готують.

Я захотіла обов’язково намалювати саме їх, для мене це як мінімум подяка за те, що вони щиро роблять.

Смак дитинства. Випікання пасок і обрядових «шишечок» бабусею. (60х50 см полотно, акрил, 2025 рік), Олена Князєва

Бабуся напекла пасок і традиційні «шишечки»(булочки)які роздавали хрещеним і рідичам за тиждень до Великодня, на Вербну неділю.

Паска була не дуже солодка, щоб смакувала до домашньої ковбаси, і запеченого м’яса.Ба, не забула напекти пиріжки для дітей. 

Впевнена що пиріжки з сливовим повидлом( колись таке було у великих жестяних банках) і вишнями. Ще гарячі, а діти вже їдять, не бояться ніякого «завороту кишок», яким лякала мене моя мама.

"Килим" (2024 р, папір, олійна пастель, 60х60 см.), Ольга Омельчишина

Килим з яскравими геометричними мотивами, який свого часу був в кожній хаті на селі. Це не просто деталь інтер'єру, це спогад про домашній затишок, бабусину опіку, тепло... а груші це смак дитинства! 

Колір (2025 р, папір, олійна пастель, 60х60 см.), Ольга Омельчишина

Дитинство, бабусина хата, кукурудза, спів пташок.... килимки навколо! Що ще потрібно? 

Кожна деталь це історія, життя, побут та символи. 

‘Made in Ukraine’  (2025, полотно на підрамнику, без рами, акрил, акрилові маркери, поталь, фініш - акриловий глянцевий лак на водній основі, змішана техніка, 60х60см),  Світлана Польова

Made in Ukraine - Робота в стилі Мандала, що об’єднує символи українських ремесел: писанкарство, бісероплетіння, розпис, вишивку. Це візуальний код спадку поколінь — створеного руками, серцем і душею.

Ця мандала — візуальне втілення української ремісничої спадщини, що передається з покоління в покоління.

У центрі — яйце, народжене з форми Vesica Piscis, розписане у стилі писанкарства з натяком на наївне мистецтво — як символ народження нового, життя, краси та духовності, де орнаменти — не просто декор, а код культурної ідентичності.

Бічні елементи — стилізована силянка, бісерне намисто дівчат із Гуцульщини, Поділля та Полісся — вшановують традицію бісероплетіння та жіноче мистецтво прикрашання.

Верхні й нижні деталі виконані в стилі петриківського та самчиківського розписів, що уособлюють барвисту декоративну мову українського села.

Золото поталі — як ознака сакральності народної творчості, світла пам’яті та цінності ручної праці.

У верхній частині композиції — Алатир, або зірка-рожа, традиційний обереговий символ української вишивки, що уособлює духовний центр і захист роду.

Триєдинство зі спіралей передає спадковість і живий зв’язок ремесел: минуле, яке навчає; сучасне, яке творить; майбутнє, яке успадковує.

Спіралі зверху й знизу формують вісь рівноваги між жіночим і чоловічим началом, втілюючи гармонію в роді, у творчості, в нації.

Робота об’єднує різні види традиційного українського мистецтва та ремісництва в одне живе коло, що пульсує в кожній українці, яка творить красу зі спадку.

Це — Made in Ukraine: створене руками й серцем нашого народу.

«Праматір» (2025, полотно на підрамнику, без рами, акрил, текстурна паста, акрилові маркери, фініш-акриловий глянцевий та сатиновий лак на водній основі, змішана техніка, 60х60см), Світлана Польова

«Праматір» — архетипічний образ, несе сакральний сенс, поєднується з темою трипільської культури, гончарства та мандали. Це про жіноче начало, витоки життя, зв’язок поколінь, творчість як продовження Роду.

Ця робота в стилі Мандали— візуальна шана до прадавнього гончарства та сакрального ліплення жіночих фігурок у трипільській культурі. 

У центрі — стилізована постать Великої пра-Матері, виліплена, начебто з глини, як символ родючості, захисту та початку життя. 

Вона виростає з глиняної посудини, джерела творення — символу гончарного ремесла. 

Авторка інтерпретує традиційне гончарство не буквально, а через образ сакральної постаті й мандалу як візуальну медитацію на тему прадавнього ремесла. 

Вибір Великої пра-Матері як центрального символу — це глибоке осмислення витоків жіночої творчої сили. 

Орнаментальні ряди довкола містять автентичні знаки трипільської цивілізації, що передавали знання через символи: ритм, колір, візерунок. 

Композиція відображає циклічність життя, жіночу мудрість, пам’ять роду. 

Робота нагадує, що ремесла українців, їх творчість — це глибока пам’ять, яка передається із покоління в покоління та зберігається теплотою вправних рук майстрів. 

Через мандалу, авторка переплітає духовне й матеріальне, минуле й сучасне. 

Це шана ремісництву,  що через глину та візерунок передає культурний код нації, народу.

"Івана Купала" (30х30 см, Полотно на підрамнику, акрилові фарби, лінер, лак, 2025), Тетяна Осадчук

"Вільні як птахи", (30х30 см, Полотно на підрамнику, акрилові фарби, лінер, лак, 2025), Тетяна Осадчук

"Українське сонце зійде", (50х70 см, полотно на підрамнику, акрилові фарби, лінер, лак), Тетяна Осадчук

"Зимові дива", (30х40 см, полотно на підрамнику, акрилові фарби, лінер, лак), Тетяна Осадчук

"Пліч-о-пліч", (30х40 см, полотно на підрамнику, акрилові фарби, лінер, лак), Тетяна Осадчук

«Традиція як дотик» (2025, полотно, texture art, acrylic, potal,  65х50 см), Кісельова Юлія 

Робота майстерно переосмислює українські традиції через символічні елементи: золотаву вазу з фізалісом і колосками, декоративну тарілку з етнічними мотивами та традиційну скатертину з геометричним орнаментом. Яблуко доповнює композицію як символ родючості української землі.

Художниця вправно поєднує елементи гончарства та ткацтва, створюючи міст між ремісничими традиціями минулого та сучасним мистецтвом. Текстурна об'ємність роботи дозволяє відчути матеріальність кожного елемента, а гармонійне поєднання синьо-блакитних та тепло-золотистих відтінків відображає традиційну українську колористику.

Картина викликає відчуття теплої причетності до родинних традицій, ніби ми опинились у бабусиній світлиці. Спіральні мотиви символізують циклічність життя та безперервність культурної спадщини, підкреслюючи важливу роль жінки у збереженні смакової пам'яті поколінь через повсякденні практики.

Ця робота спонукає цінувати й розвивати багатство українських культурних традицій у сучасному світі.

«Дерево життя. Сім поколінь» (2025р., полотно, акрил ,  40х50 см), Юлія Ковальська

Сяюча палітра, рослинні орнаменти, прихована магія сонячного світла - довічний образ квітучого дерева життя Петриківського розпису. Дерево життя - як міст супротиву хаосу, уособлює в собі традиції культурної спадщини наших пращурів. Сім поколінь - символізує поєднання енергетичних центрів та зображення мотивами рослинного орнаменту Петриківського розпису. Петриківський розпис віддзеркалює духовну єдність людини з природою, підносить ідею циклічного життя.

Петриківський розпис, або як кажуть «петриківка», — народне декоративно-орнаментальне малярство, яке зародилося на теренах Дніпровщини в селищі Петриківка, що дало і назву і стало витоком самого мистецтва.

Історично, Петриківський розпис походить від стінопису, який набув найбільшого поширення серед сільських хатин. Ще з давнини, окрім оздоблення житла, набув поширення розпис скринь та широкого спектру предметів вжитку з дерева та інших матеріалів, який почав розвиватись, поширюватись, набувати нових рис та перетворюватись у сучасний живопис.

Феномен петриківського розпису – це поєднання яскравих кольорів, чарівних форм та сонячного світла в глибоку символіку народного мистецтва. Основним елементом петриківського розпису є квітка – символ краси, пишної природи та квітучого життя; калина – як символ України – у розписі виступає символом жіночої краси.

Дерево життя у Петриківському розписі – одночасне поєднання символу створення, безсмертя, мудрості та захисту з образом райського квітучого дерева життя, яке розквітає разом з народним мистецтвом і продовжує милувати око вже не одне століття, прославляючи  Україну та її майстрів.

"Великодній кошик Слобожанщини" (2025р., полотно, акрил ,  50х40 см), Юлія Ковальська

Багата українська національна кухня не обійшла своїм різноманіттям і Слобожанщину, особливо її приготування до Великодня.

Великдень – Світлий Празник Христового Воскресіння – найбільше свято християнської віри.

Цей день – вершина не тільки церковного календаря, а і всього літургійного року Церкви. 

Саме Великдень оберігає кулінарні традиції  та передає їх неповторний смак в поєднанні з традиціями православ'я. 

І одним із найважливіших моментів очікування Великодня є приготування великоднього кошика, щоб потім  за великоднім столом усією родиною спожити освячене. 

Продукти у великодньому кошику Слобожанщини, хоч і чимось подібні до інших регіонів, але несуть свій власний таємничий зміст, оскільки кожен продукт є символом. 

Крашанки – це символ нового життя, а Солодка паска є символом Небесного Хліба. 

Важливим продуктом в кошику як на матеріальному плані, так і в духовному є сіль.

Саме в традиціях Слобожанщини має бути щось м'ясне, як от гречаники (м'ясні тефтелі з гречкою) у томатному соусі, зелень, а ще варенички в горщику, які найкраще смакують зі сметаною.

Гілочи квітучого бузку є не тільки барвистою прикрасою кошика, а й слугуйть яскравим провідником між атмосферою світлого весіннього свята та історичними традиціями Великодніх смаків Слобожанщини.

''Червона калина'', 2025р, акрил,холст, 35х35см, Ніколаєнко Юлія

Калина є справжній символ України, що глибоко вкорінений як у культурі, так і в кулінарних традиціях нашого народу. Її червоні ягоди не лише прикрашають пейзажі, а й мають глибоке символічне значення, що передається з покоління в покоління. Вона асоціюється з кров’ю, материнством, життям, незламністю та рідною землею.

У фольклорі калина — це символ жіночої краси та любові до батьківщини. У багатьох піснях її згадують як знак роду, пам’яті та надії. Наприклад, вислів «Без верби і калини — нема України» говорить сам за себе: ці рослини стали невід’ємною частиною української ідентичності. Калиною прикрашали весільні рушники, її зображали на вишиванках, а також садили біля домів як символ добробуту й продовження роду.

Окрім культурного значення, калина має й практичне застосування в традиційній українській кухні. Її ягоди використовували для приготування узвару, варення, киселів, а також як природний засіб від застуди. Калину змішували з медом і їли під час зимових свят, зокрема на Різдво. Завдяки терпкому смаку та корисним властивостям, вона не лише доповнювала страви, а й зміцнювала здоров’я. У селах і донині можна почути рецепти настоянок чи чаїв із калини, які передаються в родинах як цінний спадок.

Її місце в українських обрядах і стравах нагадує про глибоку гармонію між культурою, побутом і природним світом. Через калину українці століттями передавали пам’ять про своє коріння, зберігаючи силу нації навіть у найтяжчі часи.

''Осінні яблука'', 2025р,акрил,холст,45х35см Ніколаєнко Юлія

У народній творчості яблуко часто символізує молодість, любов і жіночу вроду. У піснях та казках воно постає як дарунок або випробування. Наприклад, дівчата вишивали яблука на рушниках як знак кохання і плодючості. У весільних обрядах яблука дарували молодятам, бажаючи їм щасливого і плідного подружнього життя.

Важливу роль відіграють яблука в релігійних традиціях. Зокрема, на свято Преображення Господнього, яке в народі називають Яблучний Спас, українці приносять до церкви яблука для освячення. Це свято знаменує початок осінніх жнив і є символом оновлення, духовного очищення та вдячності за врожай.

Окрім символічного значення, яблука також відігравали важливу роль у господарстві. Вони були невід’ємною частиною української кухні — з них готували варення, сушили на зиму, додавали до пирогів і узварів. Яблука забезпечували вітамінами родину в холодну пору року, що було важливо в умовах традиційного сільського життя.

Яблука це багатогранний символ української культури. Вони об’єднують духовне, естетичне і практичне значення, засвідчуючи глибокий зв’язок українського народу з природою, традиціями та вірою.

''Натюрморт з картоплею'', 2025рік, акрил, холст, 40х30см, Ніколаєнко Юлія

Картопля — це не просто овоч у раціоні українців, а справжній символ повсякденного життя та сільського побуту. З моменту її поширення на українських землях у XVIII–XIX століттях, вона зайняла особливе місце в національній кухні, традиціях і навіть у ментальності народу.

Насамперед, картопля стала незамінною в харчуванні. Її універсальність, доступність і поживна цінність зробили її головним продуктом у багатьох регіонах України. Борщ з картоплею, вареники з картоплею, деруни, тушкована картопля, картопляні зрази — це лише невелика частина традиційних українських страв, що передаються з покоління в покоління.

Проте значення картоплі не обмежується лише кухнею. Вона відіграє важливу роль у сільському календарі та родинних традиціях. Садіння та викопування картоплі — це події, які збирають родини разом. Вони супроводжуються певними обрядами, молитвами за врожай і спільною працею, що формує сильні зв’язки між людьми.

У деяких регіонах існують цікаві звичаї, пов’язані з картоплею. Наприклад, на Поліссі збереглися обряди, коли на перше садіння картоплі виходили всією сім’єю, одягали чистий одяг і просили доброго врожаю. А на Західній Україні ще й сьогодні можна почути приказки на кшталт: «Без картоплі — як без хати».

Картопля також увійшла в український фольклор. Вона згадується в народних піснях, анекдотах і прислів’ях, де виступає символом простоти, достатку і домашнього затишку.

Картопля стала частиною української ідентичності, символом праці, родинної єдності та народної мудрості. Її роль у традиціях України — яскравий приклад того, як звичайна рослина може мати глибоке культурне значення.

«Маковія»

60х80 см, полотно, олія, акрил, 2013, Лідія Нечипорчук

Ця картина - це візуальний гімн українській культурі, в якому кожен елемент має свою маленьку, але важливу історію. 

Соняхи, зірвані на справжньому соняховому полі, символізують світло, тепло й силу життя. 

Макові головки нагадують про жертву, пам’ять і духовну чистоту. Хліб — святиня українського столу, знак добробуту та гостинності. 

Яблука — перші дари Спаса, символ родючості. 

Глечики та рушник — із родинної колекції, несуть у собі пам’ять поколінь, зв'язок із корінням. Уся композиція — мов тиха молитва вдячності землі, роду й традиції.