Ліна Костенко

Укрінформ, 6 червня 2024 р.

Шановні і дорогі Друзі!

Насамперед дозвольте мені подякувати пані Ванді Орловій, засновниці асоціації «Art Fine Nation», та всьому сузір’ю причетних до цього художників за несподівану і оригінальну ідею. Думка, що різних художників України, яких розкидала світом війна – чи й інші які складні обставини, – може об֜’єднати поезія, мене надзвичайно зворушує. Зворушує ще й тому, що ця ідея в дивний спосіб відповідає внутрішній природі моєї роботи. Живопис і музика для мене – це ніби якесь інше буття слова. Мало хто знає, але я в юності хотіла стати художником, ходила навіть у студію живопису, вивчала графіку і акварель. Робила архітектурні замальовки – зберігся, наприклад, мій малюнок брами в Корсуні. Колись намалювала портрет моєї Мами, і він по-своєму достовірніший від фото, бо зігрітий її почуттями і думками в той момент. А малою, ще років у три-чотири, коли виростала в бабусі в садах над Дніпром, мала собі зошит, де малювала на одній сторінці страшні фізіономії, а на наступній це неподобство виправляла і робила з них красиві обличчя. А поза жартами, дивна річ: поети ж часто малюють. Очевидно, є якийсь внутрішній зв’язок між цими двома різними регістрами відчуття світу.

От, власне, рости на Трухановому острові, в «Київській Венеції» серед квітів – ві-за-ві з князем Володимиром. З кам’яним князем, який благословляє київські схили. Апофеоз нічим не стримуваної Природи – і сувора архітектоніка Міста. А потім війна. «А потім бомби влучили у спокій. / Чорніли крокв обвуглені трапеції. / А потім повінь позмивала попіл / моєї дерев’яної Венеції». Це не лише щасливий і трагічний код мого дитинства, а й парадоксальний код мого художнього світовідчуття – світовідчуття між двома війнами. Світовими.

А загалом живопис для мене – особливий вимір творчості, мабуть, ще з тих далеких 60-х, коли писала вірш «Ван Гог» – «холод холоду. Тиша тиш», та гранична самотність, в якій бере початок творчість. Але й та гранична свобода, в якій художник може сказати Богові: «Боже, я вільний!».

Тобто живопис – це мольберт під небом. «На мольбертах розп’ятий світ». І зараз це відчувається з особливим болем, коли війна спотворила і деформувала цей наш світ, коли намагається викорінити з нашого життя все, що є людського, світлого, гармонійного, врешті – нормального. І водночас картина – це вища естетика моменту, максимум зосередження творчої енергії. Слово блукає своїм космосом, музика теж не має ніяких кордонів між землею і небом. А мольберт знаходиться в рамі – і художникові саме в ту раму треба вмістити світ, думку, образ, момент історії, символ.

І в той же час Ви насамперед – інтерпретатори. Ви вслухаєтеся в слово – і віднаходите його смисли в іншій мистецькій мові. Це неймовірна творча пригода, експеримент, виклик. Мені вже траплялося працювати в такій синергії з художниками. Сергій Якутович, що оформляв «Берестечко» і «Річку Геракліта» у видавництві «Либідь» – ніби два різні художники, і обидва прекрасні. Сувора історична графіка в ключі необароко – і витончені жіночі образи, близькі до стилю віденської сецесії. Одна рука – два світи. Володимир Бахтов з його фантасмагоричними ілюстраціями до «Скіфської одіссеї» знов таки в «Либеді» – зараз ці картини виставлені в Музеї історичних коштовностей України в Лаврі. Картини, де зустрічаються грецький та скіфський світи, їхня історія, їхня фантазія. Владислав Єрко, що у своїй унікальній манері працював над «Марусею Чурай» у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га»… І знову зустріч – модерну з історією. Щоразу це був неповторний і незабутній досвід. Але, власне, досвід як зустріч різних естетик, різних способів перечитання минулого, різних художніх проекцій майбутнього.

Тим більше мені надзвичайно цікаво, якою мистецькою луною відгукнеться моя поезія у Вашій роботі. Тож я Вам бажаю натхнення. Це особливо складний сьогодні вимір. Адже натхнення потребує свободи, а ми всі в ці катастрофічні часи не можемо бути вільними від трагедії, яку переживає наша країна.

Але я певна, що Вам усім вдасться створити щось особливе й неповторне. І, власне, найцікавіше в цьому проекті, – те, що Ви завдяки поезії ніби пов’язані у світі цими золотими нитками мистецького пошуку, уяви, інтуїції. Було б дуже цікаво побачити ці картини зібраними разом в якійсь формі, ймовірно в електронному форматі. Всі Ви – дуже різні творчі індивідуальності, тож тим більше цікаво, який синтез постане з цих Ваших творчих енергій. Я певна, що це буде синтез, позначений талантом, а це найголовніше!

Ще раз дякую за увагу й цікавість до моєї роботи – художникам, організаторам, музейникам, журналістам. Зокрема дякую співкуратору виставки панові Сергію Комісарову. Дякую також пані Ірині Дробот – директорці Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, та пані Ірині Кириченко – завідувачці Музею Марії Заньковецької. Дякую, що цей маленький затишний музей з великою бурхливою історією прихистив голоси, думки, фантазії художників. Бажаю всім Вам світлих моментів творення, сил для опору і протистояння, віри і Перемоги!